Ксенія та Сергій Джежеря з Барвінкового Харківської області вирішили створити прийомну родину у 2013 році, власних дітей у пари не було.
“Мені тоді було 40 років, може, була така амбіція – виховати дітей. Довгих пів року нам нічого не пропонували, потім у серпні 2013-го запропонували двох братів з Балаклії. Старшому, Ярославу, виповнилося 10 років, його меншому братику було шість місяців. Ми не могли упустити свій шанс, поїхали познайомилися. Ярослав був в реабілітаційному центрі, а Даня лежав в Балаклії в дитячому відділенні лікарні. Мама їх залишила, там була сумна історія”, – згадує Ксенія.
Коли пара поїхала в лікарню знайомитись, зустріла там шестирічну Настю. За словами прийомної мами, впало в око, що дитина самотня, нікому не потрібна. Дівчинка не розмовляла, в неї був енцефаліт. Джежері вирішили оформити документи й на неї. Так в родині з’явилися одразу три дитини.
“Так ми прожили 5 років. Потім начальник нашої служби у справах дітей розповіла, що в лікарні є дівчинка Поліна з Нікополя. Ми її забрали й стало нас четверо, це було у 2018 році. Через два роки в родині з’явилася Ангеліна, їй тоді тільки виповнилось три роки. Коли в родині було 5 дітей, ми створили дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ)”, – розповідає прийомна мати.
Забрали шестеро дітей з однієї родини
Сьогодні в ДБСТ Джежеря десятеро дітей. Ярослав став дорослим, йому 21 рік, він живе в Ізюмі.
“На початку червня ми забрали шестеро дітей, вони з однієї родини – чотири хлопчики та дві дівчинки. Старшому 13, меншому п’ять. Діти дуже хворі, але діагноз ще не встановлений, з ними працює психолог, їм доведеться проходити лікарів. Також діти запустили шкільну програму, вони дуже відстають. З ними треба займатися, на це потрібно багато часу”, – відмічає Ксенія.
Родина Джежеря не боїться брати дітей з інвалідністю, адаптує їх, навчає.
“Настя за 10 років в сім’ї вивчила близько 80 слів. Я її розумію, вона мене розуміє. Хоча ми й без слів, одним поглядом, можемо зрозуміти одна одну. Поліна була соціально запущена, хворенька, не могла сама купатися, не було в неї таких навичок. Ми усьому вчили, разом лежали в лікарнях, перевіряли здоров’я”, – підкреслює Ксенія.
За її словами, Поліні важко вчитись, але вона кожного дня читає мамі одну сторінку казки та пише пів сторінки тексту, щоб розвивати навички письма. Вона може написати своє ім’я, дату народження, адресу, де живе.
В евакуацію вирішили не їхати
Коли почалось повномасштабне вторгнення, родині запропонували евакуюватись, але Сергій та Ксенія вирішили залишитись вдома. Кажуть, діти в родині особливі, під них все підлаштовано в будинку.
“Ми сиділи на валізах, все було зібране. Було гучно, сиділи без світла по чотири-п’ять діб. На початку повномасштабної війни було дуже важко, у нас були запаси харчів з городу, але не було, де взяти хліба. Діти хворі, треба памперси, ліки. Потім стали привозити гуманітарну допомогу”, – розповідає жінка.
Коли були проблеми з газом, родині знадобився твердопаливний котел, його допоміг купити БО “БФ Волонтери: Дорослі – Дітям”.
“Нам дуже допомагають, ми вже отримали дві великі посилки побутової хімії. Коли приїжджали вперше, привезли дуже великий продуктовий набір – солодощі, крупи, консерви рибні та м’ясні, олія, цукор. Наразі це дуже велика допомога. Восени інший фонд подарував нам мікрохвильовку та мультиварку. БФ “Волонтери: Дорослі – Дітям” подарував нам батут”, – перераховує Ксенія.
“В сім’ї дитині краще, ніж в державних закладах”
З прийомними дітьми буває нелегко, зізнається Ксенія. Бувало, що хтось з них втікав до біологічних батьків.
“З дітьми треба говорити, домовлятися, дружити. Ми з донькою, що тікала, домовилися, що вона буде вчитися, а потім буде допомагати своїм батькам. Її перша задача – вчитись, тоді все буде добре”, – каже мама-вихователь.
Щоб мотивувати дітей вчитись, Джежері намалювали таблицю множення в одній з кімнат.
“Я потратила два дні та сама зробила це. Мені важливо, щоб діти знали, що її треба запам’ятати”, – каже Ксенія.
До обов’язків мами вона ставиться як до роботи.
“Коли ми беремо чергову дитину, ми йдемо на комісію, і там нас питають: “Як ви впораєтесь?” У мене завжди одна відповідь: “Цю роботу теж хтось повинен робити”. Є люди, що операції роблять, я цього не вмію, а хтось повинен виховувати дітей. В сім’ї дитині краще, ніж в державних закладах, це однозначно. Тут вони швидше всьому вчаться. Вони бачать, як роблять батьки-вихователі, як працюють, де що береться і куди дівається. Вони бачать, що я готую, як садимо та вирощуємо город, всім цим треба займатися”, – впевнена мама-вихователь.
Цей проєкт створено завдяки отриманому гранту від Програми «Підтримка організацій громадянського суспільства (ОГС)» в Україні у межах фінансової підтримки Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй та розвитку Великої Британії. Програма реалізується Crown Agents у партнерстві з International Alert і у співпраці з Crown Agents in Ukraine. Зміст не обов’язково відображає погляди Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй та розвитку Великої Британії, погляди Crown Agents, International Alert та Crown Agents in Ukraine. Всю інформацію про критерії, допустимі витрати та вимоги до заявників можна знайти на https://www.facebook.com/UASupportCSO