Лікарняні клоуни в Харкові з’явилися у 2013 році завдяки голові правління громадської організації “Харківський фонд психологічних досліджень” Тетяні Гриді та психологині Наталії Шевченко. Вони зібрали команду та лікарняні клоуни почали приходити в ОХМАТДИТ, дитячі лікарні №1 та № 16.
Все почалося, коли Тетяна у своїй практиці психолога зіткнулася зі складним випадком – дитина після лікування почала поводити себе агресивно.
“До мене приводили в кабінет дітей після перебування у лікарні. Одного разу мама прийшла з сином п’яти рочків. Вона каже: “У нас щось сталося після лікарні, йому зробили операцію, після неї він так змінився, він мене б’є, кричить. Я втратила зв’язок з дитиною. До лікарні ми обіймалися, цілувалися і він слухався мене. А після лікарні щось сталося”. Коли я почала з’ясовувати, що сталося, виявилось, що це була планова операція, дитина дуже боялася лікарів. Що зробив лікар? Він не був чесним з дитиною, також долучив до цього маму. Лікар запросив хлопчика до операційної, щоб він йому “допоміг”. Мама відвела його до операційної, лікар поклав дитину на крісло та почав прив’язувати. Дитина оре, йому вкололи знеболювальне і наркоз. Він як зайшов в наркоз зі стиснутими кулаками, так і вийшов з нього. Дитина зрозуміла, що її обманули – і лікар, і мама. Після цього хлопчик сприймав маму як ворога і почав до неї агресивно ставитися”, – розповідає Тетяна.
Вона знайшла спосіб вивести дитину з того стану, пропрацювала психологічну травму з маленьким пацієнтом. Тоді фахівчиня побачила системну проблему медзакладів – багато хто з лікарів не вміє спілкуватися, домовлятися з дітьми.
“Хотілося знайти форму, як це можна переформатувати. Тому що, з одного боку, лікарі дійсно потребують знань про контакт з дитиною, хоча контакт ускладнений – медичні процедури болючі. З іншого боку, якщо лікар буде займатися психологічним станом дитини, то йому ніколи буде лікувати. Тобто повинні бути спеціальні люди, психологи, вихователі, лікарняні клоуни, арттерапевти. Вони можуть допомагати дітям переживати негативні наслідки лікування”, – впевнена психологиня.
Тетяна вважає, що лікарняні клоуни дуже потрібні в медзакладі, і лікарняним клоуном не так просто стати.
“Щоб розсмішити людину або хоча б викликати посмішку, треба вчитися, вчитися і вчитися. Десять років я вчуся і тільки зараз мені здається, що я розуміюсь на лікарняній клоунаді. Коли я заходжу у лікарню, то все міняється. Знаю, що треба робити, що треба говорити, як треба діяти”, – каже Тетяна.
Чому лікарняні клоуни важливі
“Дитина в лікарні весь час знаходиться у стресі. До палати вона потрапляє з мамою, але мама перестає для дитини бути людиною, яка все вирішує, тому що головним стає лікар. Тобто дитина практично втрачає контроль над своїм життям. Ніхто не питає, чи можна зайти в палату, де мешкає дитина з мамою, ніхто не стукається, не питає, чого хоче дитина – можна зробити укол чи ні. Треба на процедури, треба на гіпсування. І це відбувається кожен день, постійно, і цьому завадити неможливо. Лікар не може пів дня вмовляти дитину, щоб їй зробили укольчик. Діти чують, як плачуть інші діти, вони ж не дурні, вони ж розуміють, що там боляче”, – пояснює фахівчиня.
Вона додає: в лікарняній ієрархії клоун стоїть нижче дитини, дитина може не дозволити клоуну увійти в палату, може відмовитися грати, це її право. Право, якого вона не має у відносинах з лікарем.
“Ми стукаємо у двері та питаємо, чи можна нам зайти. Якщо дитина або мама кажуть ні, ми не заходимо. Буває, мама радіє: “Давай, клоуни прийшли, смійся”. Ми кажемо: “Ні-ні-ні”. Ми завжди дивимося на дитину, чи є в її очах відгук на нас. Наша задача не в тому, щоб зайти до кімнати та зробити якусь програму. Наша задача – змінити атмосферу. Це найголовніша наша функція – допомогти дитині відновити контроль над своїм життям”, – підкреслює Тетяна.
В кожній палаті своя гра
Лікарняний клоун – це і психолог, і актор, а ще трохи – педагог, трохи – лікар. У клоуна є кілька секунд, щоб просканувати настрій та стан дитини, зрозуміти, яка саме гра потрібна маленькому пацієнту. Все, що відбувається під час роботи лікарняних клоунів, дає дитині можливість відновити свої дитячі відчуття.
“В кожній палаті своя гра, але вищий пілотаж, коли ми відчуваємо гру, яка знаходиться в палаті, вона завжди там є. І це не про іграшки, які знаходяться в палаті, це про процес, який відбувається з дитиною. В якому вона стані – в агресії, в сумі. Наша задача – проявити те, що є, проявити цей стан, дати йому назву, дати йому матеріальну основу. Далі дитина залишається з грою навіть без нас. Ми даємо імпульс до самостійної роботи дитини. Це як пісня, яку ти послухав, занурився в атмосферу та деякий час знаходишся під цим флером”, – пояснює Тетяна.
Автор: Наталія Амірханян.
Фото: Тетяна Грида.