Цього літа група дітей із Харкова, які подолали лікування онкологічних захворювань і зараз перебувають у ремісії, провела три тижні у мальовничому містечку Іббс-на-Дунаї в Австрії. Для багатьох це була перша подорож за кордон, і вона стала справжнім ковтком свободи після років лікарняних стін та війни.
Діти мешкали у затишному містечку на березі Дунаю, де кожен день був наповнений пригодами. Вони каталися на катері, ловили рибу, ходили на скелелазіння, відвідували пожежну частину, музеї, гідроелектростанцію та станцію швидкої допомоги. Там діти побачили сучасні автомобілі, обладнання й навіть приміряли ролі рятувальників. Для хлопців і дівчат, які самі не раз були пацієнтами «швидкої», ця зустріч мала особливий сенс: тепер вони змогли побачити інший бік — як працюють ті, хто рятує життя щодня.
Окремим відкриттям стала риболовля на Дунаї. Для багатьох це була перша спроба тримати вудку, і радість від улову була щирою та гучною. Але головне — спійману рибку вони відпустили назад у воду, щоб жила й далі. Для 12-річної Віолетти цей день став особливим: вона давно мріяла порибалити, і саме в Іббсі її мрія здійснилася.
Навіть коли погода не дозволяла вирушати на прогулянки чи екскурсії, відпочинок залишався наповненим радістю. Адміністрація готелю перетворювала конференц-зал на справжній кінозал: з великим екраном, затишною атмосферою та справжнім попкорном. Діти дивилися улюблені фільми й сміялися разом, ніби вдома у великій родині. Для них це була не менш цінна пригода, ніж подорожі містом чи катання на катері.
Вечори ставали особливо теплими. Після насиченого дня діти прогулювалися набережною Дунаю, слухали шум ріки й ділилися враженнями. А пізніше на них чекали затишні посиденьки з чаюванням, де можна було трішки порушити звичний режим і залишитися разом довше. Саме ці моменти створювали атмосферу єдності та справжнього дитинства, де головне — не час, а щирі розмови та сміх друзів поруч.
Поїздка мала ще одну дуже важливу частину — медичну. Усі діти пройшли необхідні обстеження, здавали аналізи, відвідували стоматолога й офтальмолога. Це щорічні планові заходи: після хіміотерапія організм дитини залишається вразливим, і навіть звичайний карієс чи погіршення зору можуть швидко ускладнити стан. Хіміопрепарат впливає на кісткову тканину, серце, імунітет, тому після неї діти потребують постійного нагляду, навіть коли рак відступив.
За здоров’ям та самопочуттям дітей щодня стежили супроводжуючі медичні працівники: Вікторія Коваль, лікар-педіатр, а також Ірина Слободенюк, старша медична сестра КНП «Харківська міська клінічна багатопрофільна лікарня № 25» Харківської міської ради. Вони давали необхідні ліки, контролювали харчування, перевіряли, щоб діти не перевтомлювалися й завжди мали сили на наступні пригоди. «Наша задача була не лише в тому, щоб стежити за медичними показниками, а й дати дітям відчуття безпеки. Вони знали: поруч завжди є людина, якій можна довірити будь-який біль чи проблему», — розповіла Вікторія.
Діти ділилися враженнями, які неможливо переплутати з жодними іншими. «Мені сподобалося все, бо кожен день дарував багато позитивних емоцій», — зізналася восьмирічна Ярослава в опитуванні після подорожі. Шістнадцятирічний Сергій додав: «Я тепер почав розуміти, до чого треба йти». Інші розповідали, як вперше скуштували нові страви, знайшли друзів і відкрили для себе звичку — наприклад, рибалити щомісяця чи їсти йогурти на сніданок.
«Багатьом дітям було непросто знаходити друзів раніше. Хвороба й тривале лікування забирали роки дитинства, замінюючи шкільне спілкування лікарняними палатами, а воєнні обставини змушували ще й змінювати місце проживання та колективи», — коментує Ірина. Саме тому для них такою цінною стала ця подорож: тут усі мали схожий досвід і розуміли одне одного без зайвих слів. «Нарешті було живе спілкування, і я знайшла друзів, які мене справді розуміють», — написала у відгуку 13-річна Кіра.
Особливу атмосферу відзначали й супроводжуючі. «Було видно, як з кожним днем діти розкривалися: від сором’язливих і тихих до сміливих і говірких. Вони ніби знову навчалися жити без лікарняних обмежень», — поділилася Вікторія. Лікарка згадує: «Найбільше мене вразило, як швидко вони здружилися. Навіть ті, хто зазвичай тримався осторонь, уже за кілька днів були у вирі командних ігор і спільних пригод».
Кожна анкета дітей завершувалася словами вдячності. Вони дякували за гостинність, смачну їжу, цікаві екскурсії, за те, що австрійська громада приймала їх як рідних. «Хай Бог дарує вам і вашим родинам міцного здоров’я!», — написала одна з дівчат. Батьки теж відзначали щирість і турботу австрійців, які зробили все можливе, щоб їхні діти відчували себе у безпеці та щасливими.
Для онкохворих дітей у ремісії така поїздка — шанс на повноцінне дитинство, яке довго було перерване лікарняними коридорами й нескінченними процедурами. Це частина реабілітації, яка повертає сили, віру і впевненість у майбутньому.
Відпочинок в Іббсі став для маленьких українців великим кроком до відновлення. «І найголовніше — діти мали три тижні без тривог, вибухів та відлуння війни», — підсумовує Ірина.
